Газель, що лежить

Країна: Іспанія

Мануфактура: Lladro

Дата створення: 1971

Скульптор: Fulgencio García

Розмір (см): 13х67

Порцелянова історія

Якось рано-вранці, прийшовши на роботу, я зустрів злякану прибиральницю. На запитання, що трапилося, вона, важко переводячи подих, розповіла, як страшенно злякалася, відкривши для прибирання редакторський кабінет. ''Підійшовши до вікна, я раптом побачила якусь живу істоту! – схвильовано розповідала жінка. - Зовсім, як жива!..'' Перед нею справді була ця велика порцелянова газель. За старою звичкою я періодично переставляю місцями вироби, які оточують мене і вдома, і на роботі. Це дозволяє щоразу помічати якісь деталі творів, по-новому сприймати загальну динаміку сюжету, знаходити несподівано цікаві ракурси. Щоправда, про такі перестановки краще попереджати оточуючих. Інакше від сюрпризів не застрахований ніхто.

Цю газель, я знайшов в одному з магазинів ізраїльського курортного міста Ейлат. Було це багато років тому. І так вийшло, що в Ейлат ми їхали з Єрусалиму. Дорога пролягала через дивовижні місця. Пустеля Нєгєв, яка займає величезну частину території Ізраїлю, часом вражала пейзажами, які прийнято образно називати "місячними". А тут ще й розповідь балакучого гіда підтвердила: чимало сюжетів для ''космічних'' кіноепопей знімалися саме в цих місцях, які дивним чином нагадують марсіанські простори.

Так ось. Вже практично при під'їзді до Ейлата водієві нашого мікроавтобуса довелося різко пригальмувати - ідеально рівну трасу перетинала зграйка витончених парнокопитних. ''Знаєте, що це за тварини? - запитав гід. І, не чекаючи нашої відповіді, сам відповів: - Це газелі. Вони тут періодично з’являються. А взагалі-то їх уже залишилося катастрофічно мало ... '' І ми поїхали далі своєю дорогою. Яким було моє здивування, коли буквально наступного дня, гуляючи в центрі Ейлата, я раптом побачив у вітрині одного з магазинів цю дивовижну істоту. Вона лежала, як жива, за склом, наче уважно розглядаючи людей, які проходили повз. Зі мною таке відбувалося десятки разів у різних країнах – не я знаходив нові роботи для своєї колекції, а вони знаходили мене. Так було й того разу.

 Я не зміг не придбати цей великий виріб. Тим більше, що завжди мріяв про те, щоб у майбутньому музеї ряд експонатів з крихкої порцеляни були прикрашені табличками не з найсуворішим попередженням «Торкатись заборонено», а з несподіваним написом «Торкатись обов'язково!» І ця газель, як і кілька інших витворів з порцеляни, спеціально підібраних для такої ідеї, довго чекала свого часу, тихо ніжачись на сонечку, яке пригрівало редакційне підвіконня.