Ісус на морі Тиверіадському

Країна: Іспанія

Мануфактура: Lladro

Дата створення: 1984

Скульптор: Salvador Furió

Розмір (см): 54x76

Лімітована серія

Порцелянова історія

Мені багато разів доводилося бувати в Ізраїлі. У складі різних делегацій. У творчих та туристичних поїздках. На запрошення та навіть без запрошення. Ізраїль взагалі одна з небагатьох країн, де з чудесами стикаєшся буквально на кожному кроці. І, ні, до них, звичайно, не звикаєш, тому що до чудес звикнути просто неможливо, інакше вони перестають бути чудесами (або це зовсім не чудеса). Але їх там так багато, що починаєш шукати цьому пояснення. Хоча б для себе самого. Я так влаштований.

Я починав шукати. І часто, на превеликий подив, знаходив. Не розповідатиму про все відразу. У мене ще, сподіваюся, буде можливість, представляючи інші порцелянові композиції, розповісти про дивовижні випадки, які відбувалися зі мною в різних регіонах Ізраїлю. Зараз мені хотілося б зупинитися на одній із перших моїх поїздок до цієї неповторної країни. Тому що на згадку саме про цю подорож мною і була придбана ця композиція.

У тій короткій журналістській поїздці у нас все було розписано щогодини. І буквально у кожному пункті насиченої програми ми знайомилися з чимось абсолютно неймовірним. З життям бедуїнів, наприклад, які проводять дні і ночі в розпеченій пустелі Нєгєв при тому, що багато з них мають прекрасні квартири в сучасних будинках з усіма зручностями. З наївно-соціалістичним устроєм життя у своєрідних єврейських колгоспах, які там називаються кібуцами. У них усі живуть за знайомим нам із радянських часів принципом: від кожного за здібностями – кожному за потребами... Або навпаки, я вже навіть не пам'ятаю. Мене там вразило інше. Створивши на кам'яно-піщаній землі колективні господарства, кібуцники до кожного дерева (і навіть кущика!) провели краплинне зрошення! Там я вперше в житті скуштував найсолодший кавун, вирощений без кісточок. "А рибу без кісточок вирощувати не пробували?", - незграбно спробував пожартувати я. У відповідь вони замислилися і на повному серйозі сказали, що просто ще не намагалися...

Так от, виявилось, що серед перших організаторів кібуців були єврейські козаки з українських сіл, які переїхали до Палестини з Радянського Союзу!

Наступного дня нам треба було відлітати. І ми з Михайлом Френкелем із популярної української газети "Комсомольское Знамя" вирішили на одну ніч з'їздити до родичів в місто Ашдод. Водій маршрутки з Єрусалиму до Ашдода їхав із середньою швидкістю кілометрів 120-130 на годину. Ми даремно просили цього безшабашного арабського хлопця не поспішати. Він був невблаганний...

При під'їзді до Ашдода за маленьким горбатим містком починався різкий поворот, який у нічній темряві водій проскочив... Я потім багато разів бачив (чомусь згори!) уві сні цей неймовірний сюжет: мікроавтобус крутиться, як дзиґа (але при цьому не перевертаючись!) і нестримно наближається до глибокого урвища, обмеженого лише кількома білими стовпчиками...

І раптом відбувається щось незрозуміле. Коли вже одне з передніх коліс опиняється над урвищем, автобус зупиняється, як вкопаний. Наче якась невідома нам сила в останній момент своєю могутньою рукою втримала його. Я знаю, кому мені дякувати за цей порятунок. Я й раніше це знав. І мої слова подяки, які вимовляються багато разів і щодня, нічого не означають, окрім своєрідної ритуальності. Головне, що з роками я зрозумів, ЯК дякувати... Але це вже зовсім інша історія.