Після вистави

Країна: Іспанія

Мануфактура: Lladro

Дата створення: 1970

Скульптор: Salvador Furió

Висота (см): 45

Порцелянова історія

У мене в робочому кабінеті багато років стояли поряд два таких втомлених клоуни. Зовні їх практично не можна розрізнити. Просто один покритий лаком, а другий виконаний у бісквіті (тобто не такий, що відбиває світло). За всієї зовнішньої абсолютної схожості вони різні. І навіть однаково втомлений вигляд, і навіть однаково згаслий погляд - все різне... Таке порівняння двох класичних технік виготовлення фарфорових виробів демонструє авторське бачення образу, яке передається по-різному - залежно від бажання "підсвітити" ту чи іншу характеристику внутрішнього стану героя.

Я вам поясню, чому стільки років ці клоуни стояли у редакторському кабінеті, не тільки не набридаючи мені, а навпаки, часто нагадуючи про... редакторські обов'язки. Після початку виходу газети "Київські Відомості" (а саме з цього проекту в 1992-му році почався мій самостійний редакторський шлях) першу поїздку за кордон судилося мені здійснити до Китаю. То був грудень 1992 року. І головне враження на мене справила величезна кількість людей – чоловіків і жінок, на вулиці та на підприємствах, на велосипедах та в автобусах – у однакових зелених пальтах напіввоєнного зразка з яскравими золотими ґудзиками. Китай тоді ще був бідним та напівголодним.

Коли через десять років я знову побував у Китаї, то побачив вже зовсім іншу країну - ще не дуже багату, але дуже цілеспрямовану - до нових досягнень буквально в кожному напрямку свого розвитку. Це вже був зовсім інший Китай. І про нього я розповім якось іншим разом. А поки що хочу повернутися в 1992-й рік.

Те перше відвідування Піднебесної (як часто називають цю величезну країну, яка здійснила в різні періоди чимало найважливіших відкриттів в людській історії) запам'яталося не тільки відвідуванням грандіозної Великої Китайської стіни, не тільки контрастом кустарного виробництва надзвичайно красивих китайських термосів (які у радянські часи були неймовірно дефіцитними у нас) у цехах з розбитими вікнами та заледенілими сходами, не тільки переконливими розповідями про відродження великої країни (що незабаром справді стало очевидним для всього світу), а й відвіданням циркової вистави у невеликому Будинку культури.

Такої фантастичної майстерності циркових акробатів, клоунів, еквілібристів та фокусників мені до цього бачити не доводилося. І це при тому, що часті походи у всесвітньо відомий наш Київський цирк давали всі підстави вважати, що радянський цирк – один із найкращих у світі. Так от, у Пекіні найбільше враження на мене справив виступ худенького юнака, який, розкручуючи на високих і тонких прутиках встановлені на них фарфорові тарілки, які, як відомо, легко б'ються, в результаті довів їх кількість до сорока! І всі вони одночасно і синхронно оберталися! Головним завданням юного "диригента" було не прогаяти моменту згасання темпу підкручування якої-небудь з тарілочок, щоб, вчасно завдавши їй необхідний ритм, не допустити падіння одного за одним крихких атрибутів, цього унікального номера. Мені (у тогочасному стані освоєння редакторської ролі) настільки важливо було для себе визначити символічний образ саме такого "диригування", що я раптом сприйняв побачене як підказку технології керівництва великим творчим колективом. Це було настільки несподівано і при цьому настільки зрозуміло: просто вчасно підкручувати кожну "тарілочку", не допускаючи критичних моментів, здатних негативно позначитися на загальному процесі синхронного здійснення щоденного творчого дива.

Як це було чудово - саме на той момент підійти до розуміння своєї "диригентської" ролі! Потім я неодноразово згадував про китайський цирк. І нерідко згадую навіть зараз, дивлячись на стомлених виставою, яка щойно закінчилися, двох майже однакових клоунів, які багато років прожили у моєму редакторському кабінеті.