Наближення ночі

Країна: Іспанія

Мануфактура: Lladro

Дата створення: 2013

Скульптор: Alfredo Llorens

Розмір (см): 40x57

Лімітована серія

Порцелянова історія

Не можу я спокійно дивитись на цю роботу. Особливо останнім часом. Якась вона нестримно потужна, енергетично некерована. Накатує, як синяво-чорна океанська хвиля, готова будь-якої хвилини разом з відливом затягнути тебе у безодню холодних вод - і не відпустити більше ніколи...

Дуже довго стояла вона у коробці, розглянута лише одного разу. І відразу ж закрита і повернута у дальній кут, щоб не розбурхувати похмуру свідомість неминучих на якомусь етапі передчуттів. Це тільки на перший погляд все в композиції виглядає як танець ночі, що наближається, - з усіма її загадковими одкровеннями і несподіваними зізнаннями. Облиште!.. Які тут сподівання? На що, скажіть мені на милість? Життя жорстоке і немилосердне. Життя поступово невідворотне - як невиліковна хвороба, яка завжди закінчується одним, легко передбачуваним результатом. Так що ж тепер - божеволіти від страху перед неминучістю, яка безповоротно наближається?!

Знаєте, це як колись раніше, в нашій юності, коли люди похилого віку, які пережили Велику Вітчизняну, з важким зітханням говорили про поточні проблеми і біди, які звалилися на їхні голови: мовляв, головне - щоб не було війни. І зрозуміти зміст тих слів ми змогли повною мірою тільки зараз, коли війна, яка несподівано увірвалася в наше з вами життя, змусила нас по-іншому дивитися на багато речей. Так і старість... Поки людина молода і здорова, їй важко зрозуміти всі ці побажання: аби тільки здоров'я було... Їй безглуздо чути: пам'ятай про смерть. Про яку ще смерть, коли все тільки починається?! Коли життя вирує, даруючи надії і плани на майбутнє, а майбутнє здається захмарно благополучним і щасливим.

Дивлюся на деяких знайомих, колись сильних і впевнених у собі, а зараз, з віком, відверто поламаних під вагою страху ночі, що наближається. І не страху навіть, а просто некерованого панічного жаху її неминучості... І гроблять себе цим, і вбивають себе. І іншим, які живуть і до кінця всього не розуміють, теж життя отруюють цим своїм ставленням до свідомо неминучого.

Люди, прокиньтеся. Світ так влаштований. Так завжди було до нас. І після нас так завжди буде. І нам не змінити порядок речей. І нікому не змінити. Із цим треба навчитися жити. І давня істина "пам'ятай про смерть" не для того людям дана, щоб з моменту усвідомлення неминучості людського буття та смерті лякати їх цією неминучістю. А якраз навпаки - для того, щоб, усвідомлюючи це, навчитися цінувати кожен ковток свіжого повітря, і кожен сонячний промінчик, і кожен трепетний дотик близьких людей, і ні з чим не зрівняні запахи рідного волосся дітей та онуків...

Насолоджуйтесь цим кожної миті, усвідомлюючи, що іншої такої миті вже може не бути. А в хвилини слабкості, що накотила, використовуйте частіше цілющий еліксир своїх спогадів. З яких ви вільні витягувати -- на свій розсуд - найприємніше й душевне або найгірше і соромне. Ви - володар своїх спогадів. Так навчиться ними користуватися - собі та іншим на радість. І життя (те саме життя, яке ще хвилину тому здавалося вам жахливим і нестерпним) раптом почне вас радувати вже самим усвідомленням того, що ви живі. І порадійте цьому...

Не знаю, кому ці мої думки можуть бути цікавими. Усе це дуже схоже на філософське занудство. Куди ж простіше все сприймати так, як бачиш, - в одному розлогому вимірі. І тоді ця порцелянова композиція зможе сприйматися значно звичайніше - красиві жінки в шикарних сукнях поспішають віддатися припливу спекотної та непередбачуваної ночі. А що? Чому б і ні? Чим, власне, не варіант?